В п'ятницю після насиченого робочого тижня я поверталася додому. Джинсові шорти, жовті кеди, майка та клітчата сорочка забезпечили мені максимум комфорту того дня. Розтріпане волосся, яке так подобається одній моїй подрузі, та сім кіл пекла під очима майже не виділяли мене із загальної атмосфери. Все, чого я хотіла в той момент - це нічого. Абсолютна порожнеча, абсолютна відсутність будь-яких бажань. Єдине заняття, яке мене приваблювало - витріщатися на людей. Очі жадібно пожирали кожного, хто заходив у вагон метро. Потік думок неможливо було зупинити. Ось з'явилося вільне місце і я сіла в передчутті нових жертв для моїх оченят. Очікування були виправдані більше, ніж на сто відсотків. Точно навпроти мене сиділа моя протилежність - прекрасна леді в сукні та на підборах. Якби я була хлопцем, я б сходу в неї закохалася. А так я просто сиділа й мліла від захоплення та часом від заздрощів. Мої зорові рецептори отримували вищу ступінь задоволення, адже все було так, як я люблю: по максимуму стримано, природно та сексуально. Думки відразу перемістилася в поле про красу жінок в глобальних масштабах. Очі зробили спробу (на жаль, невдалу) знайти в цьому бісовому вагоні ще когось, не менш чудового. Проте, краса інших була схована десь глибоко під баластом рутини або ж просто навіяна впливом соціуму. Ця ж чудова, немов троянда, леді, нагадала мені мене два роки тому. Ту, в щотижневому гардеробі якої можна було знайти підбори та сукню, ту, яка постійно намагалася вдосконалювати себе як зовні, так і внутрішньо, духовно. Зараз все це кудись зникло, я в пастці рутини. Не так давно, один представник чоловічої статі запитав мене, коли я останнього разу одягала підбори. Хвилин 5 я тупила, і, якщо чесно, так і не згадала, коли це було. Сумно, про те це свідчить лише про трансформацію цінностей. Я навчилася бути красивою щодня, але перестала вміти дивувати.
Просто потрібен хтось, хто запалюватиме серце.
Чоловіки, давайте жінкам привід бути красивими.